Що має знати посол про туфлі Крістіан Лобутін? Мій недавній запис «Посли на високих підборах» викликав кілька цікавих коментарів (наприклад, одна британська жінка-дипломат написала: «немає сумніву у тому, що коли я почала працювати на дипломатичній службі у 1970-х роках, усі очікували, що я одружусь та залишу роботу», але «мені ніколи не відмовляли у роботі тому, що я жінка»). Передрук україномовної версії мого запису на одному з поважних новинних сайтів, що супроводжувався фото з парою яскравих туфель, примусив мене зрозуміти, що деякі з моїх колег знають більше про взуття, аніж я.
Тим часом одна з читачок журналу «Vogue» запропонувала такі «власні думки про те, що означає бути жінкою-послом», які я передруковую нижче з її дозволу.
Власні думки про те, що означає бути жінкою-послом
Позитивні моменти:
– Іноді можна казати речі, які не простять чоловікам
– Ти вирізняєшся на тлі інших, що може пригорнути більше уваги з боку преси, іноді навіть на твою користь.
– На противагу більшості чоловіків, ти не повинна випивати келих до дна.
– Маєш всі законні права на те, аби замовити підніжки для джипу, аби можна було у нього зручно сідати.
Менш позитивні моменти:
– Неймовірне відчуття відповідальності. Якщо щось буде зроблено не так, виникає відчуття того, що вже не почуєш «О, бідненька, вона наробила помилок», а «Ось, що трапляється, якщо дозволиш жінці керувати посольством.»
– Вислуховувати компліменти про вроду, перш ніж перейти до справи (для свого віку я непогано виглядаю, але все ж…)
– До вас може причепитись п’яний міністр. Більшості чоловікам-послам не загрожує відчути іншу чоловічу руку на власному коліні під час вечері.
Тут порушуються декілька серйозних питань, зокрема, як оцінюють людей та як ми робимо оцінки самі. Вітаю інші думки (в тому числі і не від послів).