Запис Людмили Буличової, асистента візового відділу та учасниці пішого походу до Чорнобиля
Коли я вперше почула про ідею благодійного пішого походу до Чорнобиля, я настільки захопилася, що відразу погодилася допомогти все організувати та взяти участь у самій ході.
До цього мене спонукали дві причини. По-перше, я була б єдиною українкою в команді волонтерів, і своєю участю вшанувала б пам’ять про трагедію, що трапилась у моїй країні 25 років тому. По-друге, я народилась через рік після аварії, що вплинула на моє здоров’я, як і на здоров’я всіх дітей в Україні та в сусідніх країнах у той час. На жаль, наслідки цього лиха продовжують негативно відбиватись на рівні життя дітей, які живуть там сьогодні. Тому, беручи участь у цій надзвичайній ході, я хотіла привернути увагу до їхніх проблем і допомогти зібрати кошти для української благодійної організації, яка працює заради блага дітей Чорнобиля.
Нам знадобилось кілька місяців, аби ретельно підготуватись до ходи. Щотижня на вихідних ми здійснювали все довші й довші прогулянки, аби досягти належної фізичної форми для дистанції завдовжки у 110 км. У ніч до акції я повинна була добре виспатись, але не могла заспокоїтись і, як наслідок, не відпочила. Утім, коли наша команда зібралась на Михайлівській площі о 15:00 у п’ятницю 22 квітня – за годину до марафону – та коли ми побачили неймовірну підтримку друзів, колег та просто зацікавлених незнайомців, усі страхи пройшли – ми знали, що ми зможемо це зробити.
Але ніхто не казав, що це буде легко. Перші кілька годин хода нагадувала легку прогулянку, та вже після заходу сонця ми стали більше зосереджуватись на самому процесі ходи, ігноруючи біль, що зростала в ногах. Незважаючи на це, ми трималися завдяки розмовам один з одним та з групою підтримки, що супроводжувала нас, та завдяки деяким цікавим випадкам, що траплялись на шляху. Один із таких випадків трапився, коли ми проходили повз села Димер. Ми побачили хлопчика, що очікував на автобусній зупинці. Щойно він побачив нас – удягнених у спеціальні дорожні жилети та в супроводі міліцейської машини, – він вирішив приєднатись. Згодом він пояснив, що не встиг на останній автобус і мав пройти 12 км, аби дістатись дому. З нами йому було безпечніше та цікавіше, ніж одному. Цікаво, що подумали його батьки, коли він розповів їм про свої пригоду…
Зі сходом сонця ми почали йти повільніше, але у світлі вранішнього сонця йти було набагато легше. Дійшовши до Іванькова, останнього міста перед нашим пунктом призначення, ми зробили помилку, коли зупинилися, аби перевірити наші ноги. Більшість з нас страждали від значних пухирів та загальної втоми. І щойно ми зупинилися, стало майже неможливим піднятися. Я спробувала пройти ще 4 кілометри, але невдовзі зрозуміла, що затримую інших, хто йде швидше. Отже мені довелося зупинитися на 80-кілометровій позначці.
Після кількох довгих та важких годин ходи Лі та Кірсті завершили марафон, і ми всі зустрілися на контрольно-пропускному пункті Чорнобильської зони відчуження. Потім ми зайшли до самої зони. Давайте я опишу те, що відчувала у ті моменти: я згадувала спроби радянського уряду перші кілька днів аварії приховати правду про трагедію; думала про те, як сучасна технологія може допомагати та й призводити до катастрофи, якщо щось йде не так. Звичайно, я відчувала гордість за тих героїв, хто поклав своє життя та здоров’я, аби зупинити вогонь. У той же час я згадала ситуацію в Японії та велику кількість невинних людей, які страждають від тієї самої проблеми. Усі ці думки та почуття примусили мене зробити такий висновок: людство не повинно дозволяти таким трагедіям ставатися знову.
Врешті-решт, я справді пишаюся тим, що ми зробили. Ми досягли того, що ми хотіли – ми привернули увагу до дітей Чорнобиля та зібрали велику кількість грошей, аби їм допомогти, а також колишнім британським військовим, які втратили одну із кінцівок. Щодо команди – ми отримали чудовий досвід, який жоден з нас ніколи не забуде.
Ви можете прочитати враження інших учасників походи та побачити ще більше фотографій у блозі учасників.
