У якому світовому рейтингу демократії Україна посідає три з восьми верхніх позицій? У своєму підсумковому огляді подій наприкінці 2010 року поважний британський часопис Гардіан нещодавно опублікував добірку знімків під назвою «Рік у парламентських бійках». Ця добірка містить фото з Італії, Туреччини, Нігерії, Тайваню, Аргентини та України. І знімків з України там утричі більше, ніж фотографій з будь-якої іншої країни.
Україна має потворну традицію застосування фізичного насильства у Верховній Раді. У своєму блозі Поганий день для України у вересні 2009 я відзначав недобру звичку депутатів з обох головних партійних угрупувань блокувати трибуну, щоб зірвати роботу Ради. Я зазначав, що для друзів України буде важче доводити, що це чудова країна, яка рухається до ЄС у якості регіонального лідера у сфері демократії, у той час, як група кремезних парламентарів блокує трибуну або дає стусанів своїм опонентам. Одним з найбільш поширених на міжнародній арені образів України у 2008 році було відео зображення депутатів Парламенту, що билися у Раді. Міжнародні телеканали показали цей відео матеріал разом із кліпами, що зображували змагання зі жбурляння помідорів у Іспанії та огидні собачі бої у Каліфорнії. І у 2010-му році ситуація не поліпшилася.
Під час своїх зустрічей з лідерами обох ключових партій я піднімав питання про шкоду, яку такі дій завдають міжнародному іміджу України та її європейським прагненням. У відповідь вони намагалися відвести очі, мовляв, що з цим поробиш, або посилалися на молодий вік української демократії. Проте, ці аргументи звучать непереконливо. Лідери українських політичних партій на сто відсотків спроможні дисциплінувати депутатів, які порушують норми поведінки у Парламенті, або застосувати щодо них санкції, щоб депутати, які порушують правила, позбавлялися депутатських привілеїв, як це відбувається у парламентах інших країн. Якби партійні лідери змогли зробити так, щоб у 2011 році ніхто з їхніх представників у Парламенті не блокував би трибуну і не вдавався б до фізичного насильства у Раді, це стало б кроком уперед для української демократії. Якщо ж подібна поведінка триватиме і надалі, ми змушені будемо припустити, що українські лідери насправді не дуже-то й переймаються тим, чи працює Рада належним чином, або тим, як міжнародна спільнота сприймає українську демократію.