Я можу спалити твоє обличчя

Секретна служба Нідерландів AIVD (Загальна служба розвідки та безпеки Королівства Нідерландів) варта захоплення за своє прагнення залишатися в тіні. Насправді, коли я бачу посилання на цю службу на виставці американської художниці Джилл Маджид, що проводиться у галереї «Тейт Модерн» у Лондоні, то повернувшись додому, заходжу в Google, щоб перевірити, чи вона існує. Навіть у статті в Вікіпедії зазначено, що «про AIVD дуже мало відомо». Здається, це взірець для організацій, в назві яких є слово «секретна». Виставка Джилл Маджид називається Дозвіл усунути. Вона схематично змальовує те, як AIVD звернулася до художниці з проханням створити кілька робіт для своєї нової штаб-квартири, яка будувалась. Роботи створені на основі її досвіду контактів із організацією (або, як вона її називає, Організацією) та її представниками. Вони включають неопублікований та цензурований роман та неонові вивіски, що кажуть «Я можу спалити твоє обличчя» (як каже Джилл Маджид, це «вислів зі сленгу, яким користуються шпигуни, погрожуючи викрити особу іншого шпигуна»). Виставка, що триватиме до 3 січня, пройде лише один раз та за згоди AIVD.

Усе це говорить про те, як демократії – у цьому випадку у Нідерландах – вдається знаходити рівновагу між потребою у секретності та свободою слова. Можна сперечатися щодо того, де повинна бути межа. Чимало людей доводили б, що багато демократичних урядів, зокрема уряд Великої Британії, занадто засекречені, або що обмеження, які вони встановлюють для преси, є надмірними. Це одна із цілей демократії: забезпечити механізм для вирішення того, наскільки далеко повинні заходити ці свободи. Це також стосується України та виборів, що наближаються. Як я вже писав раніше, двома найбільш привабливими ознаками українського суспільства, які роблять Україну настільки особливою для Великої Британії та Європейського Союзу, є вируюча демократія та вільні засоби масової інформації. Важливо, щоб їх пристрасно відстоював майбутній Президент, хто би не був обраним у результаті виборів, що наближаються.

Тим часом решта галереї «Тейт Модерн» чудова, як завжди. На додаток до старих фаворитів, картини “Купа” Джозефа Бейса (на створення якої, як я дізнався, автора надихнула аварія його літака у Криму) та скульптури Аніша Капура «Світло Іші», я бачу «Червону кімнату» Роберта Терьєна –  гарний антидот до різдвяної спроби Санта-Клауса монополізувати червоний колір – та несамовите відео з нутрощами віденського «Акционізму» 1960-х років. Не дивно, що галерея приваблює близько п’яти мільйонів відвідувачів на рік. Мені подобається сучасне мистецтво, і я з нетерпінням чекаю на те, щоб, повернувшись до Києва, побачити, що пропонують галереї міста. Той факт, що між двома столицями відбувається так багато «перехресного запилення», може лише допомогти розвитку мистецтва в обох містах.